Бесіда з народним артистом України і СРСР
дресирувальником Володимиром Шевченком
Спочатку, з наданого мені дозволу та в супроводі годувальника звірів, я зайшов на подвір’я Запорізького цирку. Знаєте, що мене там найбільше вразило? Запах! Різкий, немов укол в артерію. Як виражаються письменники, що ніколи не сунулися в тайгу, - звірячий запах. Тим часом це зовсім не вигадка. У досвідчених вовків і навіть бурих ведмедів, що ледь почули тигра, шерсть миттєво стає дибки від страху. Що вже говорити про людину? Найдосвідченіші мисливці холодіють з жаху.
А тут із кліток на мене, високо піднявши голови, з цікавістю сільських бабусь поглядали зовсім не страшні величезні Кішки – тигри та леви. Їх теж схвилював незнайомий прибулець і його запах. Але вони не хвилювалися. Знали: сюди чужі не сунуться. Відмічу до речі, що ми для звірів пахнемо так само різко і страхітливо, як і вони для нас.
«Цирк – це велика ілюзія, - подумалося мені, міському мешканцю, далекому від тайги та африканської савани . – В дикій природі нічого подібного немає. І навіщо ми себе ось так штучно чаруємо?» З такими думками я й повернувся до дресирувальника Володимира Шевченка.
Він сидів голий до пояса. Готувався до виходу на арену. На могутніх руках, грудях його можна було побачити шрами від «ласк» підопічних кішок.
- Як ви стали дресирувальником, Володимире Дмитрійовичу? – питаю, сідаючи поруч. – Адже таких сміливців – один на десять мільйонів людей! Зайти в клітку до тигра, мені здається, страшніше, ніж піднятися в атаку в чистому полі.
Чесно признатися, те, що я почув далі, мене дуже вразило. Слова – давно знайомі. Але вимовив їх не хто-небудь, а знавець хижаків:
- Є люди – гірші за звірів, - якось буденно сказав маестро стриманим баритоном. Помовчав і продовжував: - А що стосується арени, у нас сімейна традиція. З 14 років я ріс біля кліток. Закінчив училище в Москві. Був гімнастом-акробатом. Потім пішли тигри, леви, леопарди на конях.
- Якій потрібно мати характер для цього?
- Не знаю. Це ймовірно спосіб життя. Тепер вже ми з дружиною залишилися останніми з могікан, хто працював в клітці. Одні в Україні пішли на пенсію, інших вже немає на цьому світі.
- Бували у вас небезпечні випадки?
- Ну, якщо я їх допущу, мені там більше робити нічого. А з приводу страху... Тільки шизофренік нічого не боїться. Я зустрічався з багатьма людьми екстремальних професій і у нас, і за кордоном. Обов''язково потрібна дуже швидка, подекуди блискавична реакція. А страх... Він приходить потім (посміхається стримано), коли все скінчилося. Години через дві-три. І знову в клітку.
- Виходить, що такі люди – не звичайні?
- Зовсім іншим стаєш. Це зрозуміло. Адже школи дресури взагалі в світі немає, і ніхто тебе нічому не навчить. Все осягаєш сам. Буквально на власній шкурі. У будь-якому випадку в клітці ти повинен бути господарем, зі своєю вдачею, фантазією, інтелектом. Адже ми разом з тваринами створюємо спектакль! Тиграм, наприклад, властиво відчуття балансу. Вони чудові еквілібристи. А дійсні кішки – це леопарди, пантери та пуми. Багато хто думає, що вони високоорганізовані. Нічого подібного. Вони прагнуть робити тільки те, що хочуть. А найорганізованіші – це леви. Вони живуть прайдом-сім''єю, по 10-15 особин, і там є лідер. Це на генному рівні, що ми і використовуємо при дресируванні. У клітці теж є лідер. У чому небезпека? Коли ти зав''язався з левицею, то їй на допомогу звичайно йде друга, третя, її друзі. Бувають ситуації, де тобі потрібно упевнено оборонятися відразу від багатьох левів.
У мене мороз по шкірі пробіг. Оборонятися від левів. Йшлося про прогулянку... по лезу бритви! Володимир Шевченко продовжував:
- А тигри поводяться зовсім по-іншому. У них інша фізіологія, психологія. Вони егоїсти. За природою. Чому я так вважаю? У мене багато друзів було в Сибіру. Це зараз все розвалилося, і до уссурійської тайги з України не дістатися. А раніше мені відловлювали тигрів. Присилали телеграму. Я вилітав. До чого говорю? Вони егоїсти – тигри. Ось він ходить по своїй території в тайзі, і туди вже ніхто не сунься. Знаходить самку. Народжують дитинчат і вони розходяться. У житті, може, ніколи більше не побачаться!
Всі турботи про хлоп''ят належать матері. Проте диких свиней – основну здобич тигрів – і оленів зловиш не завжди. Їх знищує людина. Тому тигрята деколи залишаються без їжі, і мати їх кидає. Так у них заведено. Мисливствознавці це відстежують, здобувають малюків і продають нам за для циркових виступів. Втім правильніше сказати - продавали. Та і ціна сьогодні непідйомна: 5 000 доларів за особину.
Коли ж матуся годує тигрят, то опікується ними до трьох років. У неї виходить за все життя всього два-три потомства. Тому тигри і вимирають.
- А як у них з колективізмом?
- Якщо з одним тигром зав''язуєшся, то другий ніколи йому на допомогу не прийде. Відвертає морду, ніби це його і не торкається.
Мені згадалося мимоволі українське прислів''я: «Моя хатина скраю». Щось у нас, їй-богу, загальне з тиграми на генному рівні. Я, звичайно, не став питати про те у Володимира Шевченка. А він розповідав далі:
- У них немає прихильності, любові один до одного, як у левів. Хоч три тигри можуть ходити навколо самки. А ось якщо левиця загуляла – страшна справа! Її чоловік просто божеволіє, нікого і близько до неї не підпускає. Це треба знати дресирувальнику. Найнебезпечніший період. А глядачі чекають вистави. Її ж не відміниш! Так і живемо.
- Припустимо, Володимир Дмитрович, що хтось з молодих захоче продовжити ваше небезпечне і тонке мистецтво. Де йому узяти тигрів?
- Важке питання. Прийнята міжнародна конвенція: не можна продавати тигрів із зоопарків. Тільки в третьому поколінні дозволяється. А це, як відомо, вже виродки. Ось дивіться. Батькам близько десяти років. Вони старі. Що може вийти у їхніх дітей? Всілякі хвороби. Перш за все – нетравлення м''яса. Шлунок не виробляє потрібних ферментів. Звір постійно їсть і залишається голодний. Він худне, слабіє. Чому? Предки в тайзі харчувалися ще й травами, ганялися за здобиччю. А тут в двох поколіннях нічого цього не було. Ось і сумний результат.
Слухаючи мудрого майстра, я з гіркотою думав про міських хлоп''ят, що зростають на асфальті і годинами сидять біля телевізора, комп''ютера. Ох, не до добра то їм! Приклад тигрів – це для нас попередження.
Шевченко продовжував:
- До того ж тигри хворіють і на собачі недуги: чумку та інше.
- Але дозвольте, тигри ж – котячий вид?
- Нічого подібного. Пантери – так. А ось леви ближчі до собак. Він або вона може підійти до тебе, приголубитися.
- Не можу уявити. Що, величезний лев ласкавий?
- Звичайно, - посміхається Володимир Дмитрович. – Для порівняння тигр буває таким дуже рідко. Він як би посередині між кішкою та собакою.
- Люди йдуть в цирк, Володимир Дмитрович, щоб подивитися, що можуть робити тварини і дресирувальник. А яку мету ви з дружиною ставите перед собою?
- Гарне запитання. Цирк – це театр, тільки своєрідний. У нас є і комедія, і фокуси, і спритність. А робота з хижаками – драма. Ми показуємо характери тигрів, левів, пантер в їх відносно вільній грі з людиною. В дуже небезпечній грі, як саме життя!
На закінчення з жалем відзначу, що великий маестро Володимир Шевченко став хай і гарним, але начальником. Його призначено директором Національного цирку. Вік та досвід узяли своє. Втім, люди мистецтва непередбачувані. Може, ще й вийде народній артист на арену. З своїми незабутніми улюбленцями.
Чи як там не станеться, але я запам’ятаю зустріч з Кішками та їх приборкувачем назавжди. Їй-богу ж, нам є чому в них повчитися!
